<< Главная страница

СМЕРТЬ СОКРАТА



Категории Юрiй Мушкетик ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Три стрiчi стратега з Сократом Стрiча перша Сократ ще живий Над мiстом котився важкий, тисячоголосий гомiн. Вiн народжувався десь там, по темних вузьких завулках, на запилюжених дорогах за мiськими ворiтьми — короткими перемовками, сонними вiтаннями, скрипом колiс, брязкотом металу, старечим покашлюванням — сотнями маленьких струменцiв, котрi плинули, вбирали в себе iншi й врештi вихлюпували на агору. Часто, з похлипом калатав рибний дзвiн, тугi м'ячi ударiв злiтали вгору й падали на пласкi покрiвлi будинкiв/скочувались униз, i тут ïх чавили, втоптували в ще холодний брук сотнi пiдошов. Мiцних, з воловоï шкiри, важких дерев'яних, елегантних, обкованих срiблом з хитромудрими карбованими написами черевикiв метекiв, вершникiв, рабiв, рiзьбярiв, виноробiв, софiстiв, гончарiв, архонтiв, селян. Агора клекотiла, вирувала, дихала одними велетенськими грудьми. Агора вбирала всiх. Не заслужить пошани афiнянин, котрий о цiй порi знехтує НГ, додивлятиметься ранковi сни на м'яких подушках... Агора — це життя. Це провiсть на врожай, чутки про вiйну, мудра бесiда фiлософа, придбана корисна рiч i кориснi знайомства. Стратег Феоген простував на удари дзвона, котрi оповiщали, що з Пiрея, з порту, прикотили вози з рибою. Риба з моря — не тiльки користь, улюблена ïжа, а й утiха для ока, й кожного разу диво i якась несподiванка. Легкi стратеговi кроки тонули у важкому туповi трьох пар нiг, взутих у дерев'янi сандалi. Двоє рабiв несли корзини, третiй — патерицю стратега. Щоправда, Феоген сьогоднi не збирався нiчого купувати. Але, певна рiч, негоже йому, Феогену, йти на агору з одним рабом. Могутнi, мовчазнi скiфи незримо несуть на крутих плечах нещербну печать Феогенового дому. Мiцний i древнiй рiд Феогена. Ратними й державними подвигами роду списано немало герм головного портика храму Зевса. I сам Феоген вже втретє стратег афiнський. Один з десяти. Обраних волею народу, покликаних оберiгати закони й дбати про мiць держави. Вершити Божу й народну волю. Покликаних... Але слова гiрчили в стратеговiй душi. Вiн солодив ïх сам 1 сам споживав. Насправдi ж iстина, котра стояла за ними, побита цвiллю, поточена шашелем. Багато лiт тому державну мiць Афiн тримали на своïх плечах архонти й не втримали, i, щоб не впала, щоб не розбилась, мусили пiдставити своï плечi вiйськовi стратеги. Аби захистити ïï списами й щитами. I вже не тiльки од ворогiв зовнiшнiх. Оберiгати демократiю, пильнувати законiв, по котрих та ж демократiя ступала невзутими ногами. Але не стачило й ïхнiх сил. I втратили свою силу колись могутнi й несхитнi закони. Держава хиталася, як пiдрубане дерево. Останнього удару завдала ïй металева, колись союзна, а тепер ворожа Спарта. Феогену й сьогоднi в пам'ятку день, як iз м'яких афiяських джерельних криниць пили шоломами воду бронзогрудi лакедемоняни, як купалися в райдужних фонтанах, як походжали по стiнах Акрополя ворожi вартовi. Ворог пiшов, але вiн шукає нагоду вернутися знову. Вернутися, поки меч афiнян не одточений i поки не витканi новi вiтрила на трiєри. Важкi тiнi стоять за плечима у Феогена. I пам'яттю тих тiней, ïхнiми мертвими клятвами вiн почуває вiдповiдальнiсть за меч i за вiтрила. Вдень i вночi не дає йому спокою важка дума. Вiн виносив ïï, як малу дитину. Феоген знає, як спорядити дитину в свiт. Немало знатних людей хилиться до нього, прислухається до його слiв. Вони допоможуть йому вкласти важку, єдино справедливу думу в затуманену голову афiнського демосу, вдмухнути вiдвагу в його запалi груди. Двоє метекiв, котрi, важко похитуючись, iшли назустрiч Феогену, несучи на довгiй тичинi пов'язаних за ноги гусей, звiльнили дорогу. За ними притиснувся до стiни, пропускаючи стратега, юнак у пурпурнiм гiматiï, шанобливо схилив голову. I те ледь-ледь залоскотало м'якими лапками в душi Феогена. А думка знову ступала в протоптаний слiд: Ще можна вернути Афiнам спокiй i могуть. Ще не вмерли шаноба й розважливiсть, треба тiльки поєднати ïх вiрою й мужнiстю Ось i рибний ряд. У нiздрi вдарив запах застояного мори, перемiшаний з запахом рiчковоï лепехи. Тут тiснява й темiнь. Сусiднi ятки гончарного ряду стоять так близько, що двоє людей ледве можуть розминутися. Скiльки вже Вбираються перебудувати рибний ряд, скiльки навергано слiп на зiбраннi, але нiхто не зрушив i цеглини. Горщечники кивають на рибарiв, а тi погрожують поперекидати ятки з череп'ям. В кiнцi ряду — величезнi вози-колiсницi торговця фрiга. Фрiг — хитрий метек, на котрого ще й досi не знайшли закону наглядачi-агрономи. Адже, щоби торговцi рибою надто не пiднiмали цiну, ïм заборонено поливати рибу водою. Аби не протухла, мусять поспiшати, збувають за невисоку цiну. А Фрiг возить рибу з Пiрея у величезних кадовбах-зрiзах. I тут, ще живу, раби викладають ïï на прилавок. Бiля Фрiгових возiв, як завше, шарварок. Регiт, прицмокування й прицокування, i над усiм — тонкi поклики рабiв, що носять рибу. Здебiльшого товпляться довкола возiв молодi люди, але є помiж них i поважнi громадяни. Он стоïть Анiт, поет i полiтик, чомусь хмурить важкi брови. Анiт не просто знайомий Феогена. Обоє сподiваються, що весiльнi вiнки з'єднають ïхнi будинки. Хоч i уникають говорити про це, аби не перебiгти дорогу долi. Знову гухкає регiт, здається, то одiрвався й котиться по крутосхилу важкий камiнь, збиваючи меншi. Анiт гидливо морщиться, одвертається. Одначе чого смiються люди? Феоген мацає натовп очима, i враз його погляд зупиняється бiля самих зрiзiв. Феоген вiдчуває, як йому тенькає жилка на колись пораненiй скронi. Сократ. Вiн теж не смiється. Стоïть, нахиливши лобату голову, й, здається, дивиться кудись убiк. Гаразд, що софiст не бачить його. Феоген не має бажання вести бесiду з Сократом. Мало йому й так клопотiв, мало своïх дум i гризоти. Щойно йому хоч на якийсь мент розгодинилось на серцi, й вiн спивав ранок, як чисту джерельну воду, й не хотiв у неï анi краплi цикути чи бодай терпкого вина. Бридкий софiст не пропустить нагоди погострити на ньому зуби. Феоген мае й своï, непритупленi, але нащо стратеговi та змага. Феоген хотiв повернути у бiчну вуличку, вже ступив крок i — зупинився. Вiн завчасно помiтив у кiнцi ïï живий вир, почув вереск i тупiт. Хльоскав батiг, лаялись раби — селянин гнав на продаж табун свиней, мабуть, заблудився, не втрапив на свiй ряд. Бруднi, зачучверiлi тварюки крутились на мiсцi, як помраченнi, раби шмагали ïх бичами, намагаючись збити докупи. Одна потороча метнулася вбiк, тернула по ногах Феогена, стратегiв раб ударом сандалiï одкинув ïï назад у табун. Одначе на бiлiм, як лебедине крило, гiматiï стратега лишилися чорнi пасмуги. Але це було не найгiрше. Феоген повiв краєм ока i впевнився, що даремно гадав, буцiм Сократ не дивиться на нього. На товстих, вивернутих губах фiлософа блукала посмiшка. — Що, Феогене,— мовив Сократ, коли стратег пiдiйшов ближче до возiв,— ти вибрав помiж двоногими й чотириногими? Стратег поморщився, мовби наступив на сколопендру. Одначе тут же подумав, що, коли тебе штовхають у калюжу, найкращий спосiб не стати посмiховиськом — потягнути за собою нападника. — Твоя правда, Сократе,— мовив, роблячи рукою порух, мовби зчищає багнюку з гiматiя,— я таки не знав, де забруднюся бiльше. Тому й вагався, бо не бачив одмiни. — Чому ж не пiшов iз ними? Все-таки признав себе ближче до нас? Сократ говорив рiвним, спокiйним голосом. Вiн стояв, зiпершись однiєю ногою на колесо, схрестивши на грудях руки. Важкi, волохатi, вузлуватi, нестеменно руки раба, а не вiльного громадянина. I сам був важкий, кремезний, немов обкопаний, але не пiдрубаний корч. Пронизливi, гострi очi, кошлатi брови, великий i круглий, як земляний горiх, нiс, широчезний рот — справжня потвора, дикий варвар, а не благородний еллiн. I звiдки в цьому корчi така гостра мисль, така невситимiсть пiзнання?! Стратегове лице теж не чистоï еллiнськоï вроди: занадто смагляве, зрослi на перенiссi брови, але чоло високе й горде, В усiй поставi, в кожнiм поруху — благородна розважливiсть, певнiсть себе й своïх справ. У поглядi — твердiсть i та ж певнiсть, i тiльки надто глибоко приглянувшись, можна помiтити на днi притемнених криничок-очей неспокiйнi сплески. Одначе навiть той неспокiй зроджений чимось значним, великим. — Нi, Феогене,— провадив далi Сократ,— не брудню я, а зчищаю бруд. Тiльки не з гiматiïв, а з душ. — Хiба, Сократе, душами вже володiєш ти, а не боги?— лукаво запитав стратег. — Боги. Просто я ïхнiй чистильник. — Сам напросився, чи вони помiтили тебе? — вже вочевидь глузував Феоген. — Запросили на своє зiбрання, ще Л проголосували черепками. — А тодi Одержали по три оболи й розiйшлися по домiвках 1, — мовив Сократ тим же голосом, що й Феоген, здавалося, вiн просто викiнчiв стратегову думку. Натовп вибухнув реготом. Це таки було смiшно — боги отримують по три оболи,— хоч трохи й святотатно. Та й не всi вловили, що розмова вже переступила межу звичайних обопiльних кпинiв, що за цими словами стояло щось бiльше. Либонь, збагнули Сократовi друзi: Крiтон, Сiммiй, Кебет. Вони не смiялись, дивилися на Сократа, i в ïхнiх очах свiтилися насторога й тихе прохання. Одначе жоден iз них не зважувався зупинити вчителя. А Феогеновi розгорялася в грудях злiсть на Сократа й росло невдоволення собою. Адже мимохiть дав Сократовi в руки химернi вiжки двозначностей, буцiм не знав, що в такий спосiб передає всю колiсницю розмови, що софiст провезе по таких крутосхилах, де Феогеновi, щоб не впасти, доведеться хапатися за самого вiзника. Й тому поклав одразу зiйти на тверду землю. — Я бачу, тобi, Сократе, вже не до серця й наша рада, й нашi порядки. Може, тобi й демократiя не подобається? — А що воно таке, демократiя? — запитав фiлософ. I така покiрна наïвнiсть свiтилася в його очах (а за нею — знав те напевно — так глибоко була прихована пiдступнiсть), що стратег на мить розгубився. — Невже ти не знаєш? — розвiв руками. — I все ж? — наполягав Сократ. — Ну це... Коли править сам народ. Коли всi рiвнi. Чи, може, не так? — Так,— погодився Сократ. — Хочеш, я ось тут, не сходячи з мiсця, покажу нашу демократiю. Феоген не знав, що вiдповiсти. — Ну ж бо... Сократ вказав пальцем на зрiз, у котрому зяпали ротами тунцi та червонобородки, звивалися велетенськi морськi вугри й плескав хвостом витрiшкуватий скат. Феоген оглянувся на Анiта, на iнших, але здивування ярiло на всiх обличчях. — Оце й с афiнська демократiя,— по довгiй мовчанцi мовив Сократ.— Тут усi рiвнi. Всiм не стачає чим дихати. Стратег iшов крiзь регiт, немов через каламутнi хвилi. Вони плескали в спину, перекочувалися через нього, але вiн не оглядався. Йшов i йшов, а хвилi гналися — все меншi й меншi — до грудей, до колiн, до кiсточок — вiдстали. Тiльки тепер Феоген оглянувся. Оглянувся на чиïсь кроки. Позаду понуро брiв Анiт. На мить Анiт зупинився, потiм пiшов швидше й знову уповiльнив крок. Очевидячки, вагався: наздоганяти йому стратега чи нi. Коли б Феоген покликав Анiта, той, напевне, пiдiйшов би. Але стратег узяв з рук раба патерицю й пiшов далi. Вiн упирався патерицею дужо, аж кресали iскри з-пiд бронзового наконечника. А в стратегових грудях знову вирував вогонь, а думка зблискувала, мов меч гоплiта. Той вогонь запалило усвiдомлення своєï поразки, вiдчуття провалля, над котрим стояв допiру. Вiн постояв лише хвилю, а тi стоять i далi. Сократ навмисне веде ïх до чорноï невiдомостi. Що треба софiсту? Чому взяв у звичку пирскати на всiх отрутою? Чому нападає на закони, ганьбить державу? Задля власноï користi? Хоче возвеличити власне iм'я? Але ж уже зажив слави. Має шану, має учнiв. I змiïвся сумнiв, що хапає не всю ящiрку, а тiльки ïï хвоста, котрий лишається в руках. Опрiч усього, Сократ не вельми шанує самого себе. Принаймнi тiло. Що має вiн, окрiм пари сандалiïв та дiрявого хiтона? Який статок зiбрав за свiй некороткий вiк? А може, оце вона й є, вища гординя, коли дух з'ïдає власне тiло? Та для чого возвеличуватись таким лихим способом? А може, Сократ бачить те, чого не бачить вiн, стратег афiнський? Може, боги поклали на фiлософовi плечi вiдповiдальнiсть бiльшу, нiж на його, стратеговi? Феогенова думка пiдносила здогади й одразу ж рубала ïх. Як те може статися? Вiн, Феоген, об'ïздив пiвсвiту й побачив, що кругом панує морок, тиранiя та варварство. Все побачене освiтило йому путь, i вiн рiшуче пiдставив власне плече пiд нелегку сандалiю великоï Афiни. Феоген спробував зупинити свою розгарячiлу думку. Пройти назад по власних слiдах. Так, вiн не вперше слухав Сократа. I не може сказати, що слова фiлософа порожнi. Що це плюсклi, струхнявiлi всерединi горiхи. В них є своя суть, своя правда. Сократ бачить болячки навiть пiд най товщою одежиною I кричить про них, зриває одежину. Але тi слова згубнi для мiста. Ба й лiки вiн шукає зовсiм не там, де треба шукати, де ïх знаходили предки. Вiн каже, що болячки душi страшнiшi за болячки тiла. Може, це й так. Але коли загине тiло, загине й душа. ïï не можна передати без тiла тим, хто прийде за нами. Та й навiщо? Феоген вiдчув, як йому вiд тих думок почало стугонiти в скронях. Дивно, як можуть захоплюватися словоплетивом молодi люди, навiть ефеби 2. Сидiти незрушно годинами й дивитися, як креслить на пiску палицею своï магiчнi кола фiлософ. Забувши про грища, про бойовi вправи. Тяжка думка кружляє в стратеговiй головi, як орел над лютим бойовиськом. А бiй справдi йде, нещадний i лютий. Хоч не чути брязкоту бойових мечiв i стогону конаючих. Бiй у серцях та умах. I все менше й менше лишається бiйцiв, тих, що можуть тримати справжнього меча. Й журно хилить чоло Афiна Войовниця. Померк, потьмянiв ïï щит. Пригасає вогонь на Акрополi. Бiля афiнських стiн сьогоднi немає ворогiв. Одначе мiсто в облозi. Афiняни тримають у нiй самих себе. Зараза зневiри розповзлась по мiсту. Невiри в закони, встановленi самими громадянами. А що є в свiтi вище за цi закони! Ось вони, на фронтонi портика Зевса, списанi всiма славними предками, завойованi ними в тяжкiй боротьбi з царями, з тиранами. То не фарба червонiє на пантелiконському мармурi — кров батькiв! Феоген важко потер чоло. Вiн нестямився, як опинився тут. Мабуть, подумав, його вела вища сила, й то неспроста. В цьому є вiщий знак. Ще один знак долi. Щойно вiн слухав отруйнi Сократовi софiзми, котрими той хоче стерти написанi ось тут закони. А його, стратега, доля привела до них. Вiн таки покликаний пильнувати законiв, стати на ïхнiй сторожi. Портик Зевса — афiнське серце. Тут горить державний вогонь, тут приймають послiв i шанованих гостей, тут пишуть новi закони. На отой камiнь ступав вiн сам, Феоген, складаючи клятву вiрностi Афiнськiй державi. Чорна дума не вiдступає од Феогена. Кружляє й кружляє, б'є по пам'ятi важким крилом. Вона летить кудись i прилiтає знову, щоб карати, щоб не дати заспокоïтись. Це вона повертає його погляд праворуч. Серед отих он колон довкола кам'яних ослiнцiв щовечора збираються громадяни. Вони приходять послухати Сократа. Й не тiльки дiди, котрi страшаться довгоï ночi, хочуть вiдсунути ïï якомога далi, а й юнаки, для яких сон — гiрський мед, а втома — нерозбавлене вино. Що веде ïх сюди? Чого шукають в Сократових словах? Iстини?.. Якоï? Хiба батьки не подбали про них, не знайшли ïï? Ось вона, на цих стiнах. Справжня, навiчна. Живiть же пiд ïï лагiдним крилом, звеселяйте серця, захищайте ïï од ворогiв. Ми подарували В вам. Чого ви ще хочете? А може, й не iстиною клопочуться вони,— шукає стратег заспокiйливих слiв. — Кипить, бунтує молода кров, i вони гамують ÏÏ в словесних змагах. Для них гостре слово — як вiстря меча. Та й не завше вони приймають його од Сократа. Феогеновi спливає на пам'ять, як нещодавно нагодився в цирульнi на палку суперечку помiж Мелетом i Сократом. Щоправда, Мелет уже не юнак, але довкола товпилися молодi люди й нiхто з них не втручався в суперечку. Стратега вивiв iз задуми дружнiй дотик до плеча, феоген пiдвiв голову. Перед ним стояв Нiкарх, його давнiй приятель. Нiкарх старший вiд Феогена на кiлька весен, у свiй перший бойовий похiд Феоген iшов пiд рукою лохага Нiкарха. Нiкарх повертався з агори, двоє рабiв, котрi ступали за ним, згинались пiд вагою плетених корзин. Раби Феогена чекали на свого господаря в тiнi пiд кам'яною стiною, наймолодший, Савр, спав, прихилившись спиною до мурування. — Хайре! 3 — привiтався Нiкарх i подав своïм рабам знак, щоб iшли далi. Феоген вiдповiв на вiтання втомленим помахом руки. — Клянусь Герою, ти йшов до мене в гостi,— сказав Нiкарх,— i ти знаєш, що жоден кухар в Афiнах не може приготувати палтуса так, як мiй. А ото в корзинi палтус, найкращий на все море. Феогеновi думки кружляли далеко вiд страв. Але вiдмовитися — це назавжди образити Нiкарха, старого воïна й доброчесного громадянина. Мусив прийняти запрошення. Сонце котилося за гори, воно було червоне, немов залитий кров'ю щит пельтаста4. Вузький вiконний прорiз наполовину затуляли гiлки смоковницi, вiд неï падала на пiдлогу химерна зубчаста мережка. Заглиблений у своï думки, Феоген не почув, коли зайшов Тiмасiй. Оглянувся на обережне синове покашлювання. Тiмасiй мав стомлений вигляд, пiд його очима крилатилися сiрi тiнi. — Ти сьогоднi забарився, сину,— сказав стратег.— Був у палестрi? — Я не був у палестрi, батьку,— одказав Тiмасiй. — Либонь, у гiмнасiï? — Я не був i в гiмнасiï,— так само спокiйно сказав син. — Ти не ходив туди i вчора, й позавчора.— Легкий вiтерець досади вiйнув на серце стратеговi. Але воно вловило щось бiльше, вдарило гучно, насторожено.— Чи, може, те вже не треба тобi? Тодi спробуй, я побачу, як будеш захищатися. Рiзким помахом стратег зiрвав зi стiни легкий шкiряний щит I кинув Тiмасiю. Так само швидко й не по лiтах, спритно вхопив короткого єгипетського меча, став у бойову позу. Але йому не довелося зробити жодного випаду. Юнак упiймав щит, обкрутив у руках, нiби бачив уперше, й повiсив назад на дерев'яний кiлочок. — Треба, батьку, думати про захист душi, а не тiла. Феогена трохи здивували й трохи розсмiшили цi слова. Це була хвилина омани, яка навiть пригасила недавню неясну тривогу. — Тепер я знаю, чого ти тинявся позавчора по агорi,— мовив Феоген суворо. А за тiєю суворiстю — легка Iронiчнiсть i м'яка жура.— Ти купував вiнок Iно. Тепер це стало звичаєм. А я свiй перший вiнок твоïй матерi принiс на лезi меча. — Я не ходив до Iно... — Тодi де, де пропадав? — тупнув ногою стратег, аж холодно дзвякнув бронзовий свiтильник у кутку. — Я, батьку, був у Сократа. Стратег хитнувся, неначе вражений отруйною стрiлою. Першоï митi вiдчув тiльки тупий бiль удару, а вже далi повiльно потекла по жилах отрута. Це справдi скидалося на удар. Несамохiть розiмкнулись пальцi правоï руки, дзенькнув об камiння меч. Феогеновi чомусь пригадалось, як колись у Перському походi, пiсля загибелi стратега, воïни обрали стратегом Хармiна, котрий вельми прагнув того. Хармiн справдi дав лад вiйську, всю нiч готувався до битви, тiльки на хвильку задрiмав перед ранком, i тут його смертельно вжалив скорпiон. Отак i вiн, Феоген, готувався до битви на чужому полi, а ворог тим часом заповз до його власного дому. Думки мчали навалом, немов важка кiннота в атаку. То ось чому вiн ходить останнi днi такий покiрий. Он куди прослалася його путь. Богопротивнi Сократовi слова вже звили гнiзда у вухах сина. Й iнша, трохи заспокiйливiша, думка: А може, ще не звили. Сливе, ще можна прогнати ïх. Кiннота промчала, спадав ïдкий колючий пил. — Що ж ти шукаєш, сину, в Сократа? — запитав якомога спокiйнiше. Ефеб стояв i дивився ясними чистими очима на батька. I був сам ясний та чистий, правдивий i нехитрий. — Iстину, батьку. — А хiба це не iстина? — повiв рукою за вiкно. — Сонце — iстина, i смоковница теж, одначе це iстини буття, а не думки. Себто короткочаснi, минущi iстини. А оце — зовсiм не iстина,— показав на зброю, розвiшану по стiнах. В кiмнатi запала мовчанка. Важка й тривожна, як перед жертовним молiнням. ïï перетинало тiльки сюрчання цикади, яке долiтало з саду, тонке й гаряче, мов кiнчик стрiли в польотi. — А Iно, сину? Вона любить тебе,— тихо, майже пошепки, мовив Феоген.— Ти дарував ïй вiнки. Юнак похилив голову, на його щоках спалахнули червонi заграви. — Жiноча любов — недовговiчна iстина. Але з того, як розгорялися заграви на Тiмасiєвих щоках, було видно, що зараз вiн не до кiнця вiрив у власнi слова, що в його душi йшла борня, важка й нещадна. Борня поза його волею. Тiмасiй не осягав цього. Одначе гаразд осягав Феоген. В його душi теж точилася важка змага. Весь день носив у нiй роздратування, намагався приспати, приколисати його, а гострi пазури черкали й черкали, а тепер враз увiп'ялися в серце. Але мусив не показувати того сину, мусив витягати по кiгтику. Холодний розум пiдказував: злiстю не запоможешся. Треба рятувати сина. Витягати його з iнших пазурiв. I тут йому в помiч може стати лише одне — кохання. Дочка Анïта, громадянина поважного й багатого, справдi чарiвна, Феогеновi в дику дивовижу, як може син не помiчати того, син, котрого змалечку привчали цiнувати красу. Як може обмiняти палку мову жагучих очей Iно на суху полову Сократових слiв, лебединi руки коханоï на шорсткi софiзми, родинне щастя на пустку самiтника, живi бажання серця на примарну маячню. Либонь, Сократ сам за молодостi не краяв би ваганнями серця. Та й хiба можна покласти одну бiля одноï, нехай i на рiзнi шальки божих терезiв, любов i мисль! То рiзнi терези й одмiннi шальки. Терези серця й мозку. Юностi й старостi. Палких бажань 1 холодноï безнадiï. ïх нiколи не можна зрiвноважити в однiй людинi. Час сам виважує то одну, то другу. Але як вкласти все те Тiмасiю в голову! Коли в його власному серцi давно перевiявся навiть попiл любовi. — Так, сину,— мовив тихо.— То короткочасна Iстина. Яку вже нiколи не можна буде вернути. Для неï народжуються люди, для неï живуть. А зараз — Iди. Ти засмутив моє серце. Тiмасiй пiшов. А божевiльна кiннота думок вертала назад, I вже Феоген почувався як повержений пiшаниця, й просто з мозок били копита, й червоний туман застеляв очi. Вiн тiльки тепер осягнув усю небезпеку. Небезпеку втрати всiх Тiмасiïв. Гостро, всiм серцем почував вiдповiдальнiсть за ïхню долю. Перед тими, котрi полягли пiд Марафоном, i пiд Салонiками, й пiд Сардами, перед тими, якi дивляться л поховальних стел за стiнами зовнiшнього Керамiка. Перед пам'яттю Солона й Клiсфена, Перiкла й Конона. Мертвi кличуть до бою живих. Кличуть пiдняти з пороху меч, вияснити, вигострити лезо. Не софiсти, не балакуни потрiбнi Афiнам, а воï. Не пiд лiнивими платанами мiсце Тiмасiïв, а в гiмнасiях i прикордонних фортецях. Страшно так думати батьковi. Хiба йому не шкода сина! Але ще страшнiше гнiву богiв i людськоï неслави. Чорним крилом впала стратеговi на чоло важка задума, звела в одну хмару густi брови, потьмарила погляд. Почувався немов на днi глибокоï ями. Де шукати виходу? Яким робом пробитися нагору? Кого кликати на помiч? Важко й довго мислив стратег. Думка блукала в пiтьмi, немов слiпець у глухiм провулку. Боляче ранилась, падала, пiдводилась знову. Але не зупинялася. Поволi промацувала дорогу. Єдину з цього кута. Аж поки пiшла прямо. Феоген терпко потер чоло, пiдвiвся. В його очах знову застрибали живi вiдсвiти. Легко пiдняв Iз пiдлоги меча. Кинув його з лiвоï руки в праву, повiв навкiс. Червоно зблиснуло в скiсних променях призахiдного сонця лезо. Стратег помацав гостре жало пальцем, уже спокiйно i впевнено почепив зброю на мiдний цвях. Феоген пошукав очима молотка, але на перекошеному одвiрку чорнiла сама дiрка вiд витрухлого кiлочка. Феоген двiчi гупнув кулаком по старих розсохлих дошках, хвильку зачекав i вдарив ще раз. — Oгe! Дверi вiдчинив сам господар. На його круглiм сардонiчнiм виду не вiдбилося нi здивування, нi невдоволення. Нахиливши важку лобату голову, запросив гостя. Переступивши порiг кiмнати, стратег побачив, що господар не сам. На довгих вузьких ослiнчиках пiд схiдною стiною сидiли Крiтон, Сiммiй i Херократ — близькi Сократовi друзi й учнi. Щоправда, Сократ уперто впевняв усiх, буцiм вiн нiкого й нiчому не вчить, що тi, хто приходить до нього, самi шукають хiдники в лабiринтi життя. В кутку бiля дверей стояли купою столувальнi дошки, на пiдлозi валялися корiнцi виноградних грон, кiсточки фiг i маслин. Одна дошка лишилася на дерев'яних пiдставках, на нiй стояла металева скринька, бiля котроï лежав папiрус. Це трохи здивувало стратега, адже знав, що Сократ не вельми кохається в думках, вiдданих папiрусу або глинi. Стратегiв прихiд був повною несподiванкою для Сократових друзiв. I хоч ïхнi обличчя, як те й годиться, не виражали нiчого, опрiч приязнi та спокiйноï задуми, але й задума, i спокiй були такi дерев'янi, такi неприроднi, що обличчя скидалися на маски комiчних акторiв, котрих спантеличений автор випхнув на сцену в трагедiï. — Сократе,— твердо поставив перед себе коштовну палицю Феоген,— я прийшов до тебе для пильноï розмови. Я не можу перебрати на себе клопотiв усiх громадян, але я знаю, що багатьом з них болить те, що я хочу виповiсти тобi. Тiльки тобi. Сократ жестом запросив гостя сiдати, а сам стояв, схрестивши руки на грудях. По останнiх Феогенових словах гостi попiдводилися, стратег подякував ïм поглядом. — Сподiваюся, ти не прийшов дiлити зi мною знайдений скарб,— мовив Сократ. Погляд його очей був прямий, вiдвертий, в кутиках товстих губ причаïлась посмiшка. — В моєму серцi сьогоднi немає мiсця для жартiв,— спробував Феоген стерти ïï. Сократ посмiхнувся, й стратег побачив, що посмiшка та була щирою, майже дружньою. — А звiдки ти знаєш, що вони пiдуть i не розкажуть, буцiм ми вдвох iз тобою дiлили одне ложе гетери? Поглянь, як важко вони думають у цю мить, як хочуть вiдгадати, чого ти прийшов. Я певен, те, що вони домислять, буде бiльше, нiж те, що хочеш ти сказати. В Сократових словах, як i завше, була правда. — Я прийшов до тебе як до громадянина. — Вони теж громадяни. Закони демократiï провiщають, що серед рiвних нема таïни. Звичнi до всього, Сократовi друзi, одначе, почувались мулько. Сцiлла й Харiбда, з якого боку не пливи. Феоген те бачив i розумiв. — Гаразд,— мовив,— я теж прошу вас — зостаньтеся. Сливе, ви допоможете менi.— I посмiхаючись: — Бо справдi не збираюся дiлити анi ложа гетери, анi краденого золота. А тiльки — мудрiсть i досвiд вашого вчителя. Крiтон, Сiммiй i Херократ видивлялися мережки своïх сандалiй, не виказуючи свого здивування. Те не личить по-важному громадяниновi. А Феоген вiдчув якесь полегшення, навiть бадьорiсть. Отак буває, коли лiтнього дня довго не зважуєшся, а тодi заходиш у прохолодну рiку. — Але я прийшов не тiльки за велiнням власного серця,— казав вiн до Сократа.— Я тримав раду з багатьма поважними мужами нашого мiста. Й вони попросили мене... Нi, спочатку я хочу дещо запитати. — Запитуй,— мовив фiлософ.— Я знаю дуже мало, але коли щось знаю — не стану ховатися з тим. — Тодi скажи, Сократе, яке мiсто дало свiту Солона й Парiклаi — Нони народилися в Афiнах,— мовив Сократ. — Л Фiдiя та Полiклета? — Це — афiнськi майстри. — А Есхiла, Софокла, Еврiпiда? — Теж афiнськi громадяни. — Тодi скажи, кого з великих народила Спарта? — Нiкого, Феогене. Вона народила дух... — Чекай, Сократе, дух — то боже дiло. А ми не можемо впоратися з земними.— Стратег зiтхнув i провадив далi: — Ти правду сказав: усi вони — афiнськi громадяни. Вони возвели небеснi храми, поставили небаченоï краси статуï. Вони змусили весь свiт чудуватися нашим мiстом. Вони донесли iм'я афiнянина до найдальших кiнцiв землi. Ми були багатi й дужi. Славнi й щасливi. Були донедавна. А тепер ми розоренi. Чужоземнi сандалiï залишили слiди на наших спинах. У мiстi лютує недовiр'я, остракiзм.— Феоген що далi говорив, то бiльше й бiльше запалювався. Вiн уже вiрив, що кидає власний живий вогонь в Сократовi груди.— I тепер нам треба вiдновитися. Насадити виноградники, збудувати новi кораблi, видобути з шахт руду i зробити з неï меча, щоб вiдтяти руку нападниковi. Отож нам треба майстрiв рудних i корабельних, воєначальникiв i воïнiв. Он скiльки мудрих людей нам потрiбно. В наших палестрах, гiмнасiях багато гарних юнакiв. Ллє ïх ще треба вчити. Вищоï науки, 1 ми хочемо, щоб це зробив ти. Сократовi друзi аж попiдводилися зi своïх лежакiв. Пильно зорили на свого вчителя, але чи вiн не помiчав ïхнiх молитовних поглядiв, чи не хотiв помiчати. Дивився поверх голiв, посмiхався дитинно-наïвно. Своïм думкам, стратеговим словам? — З усiх краïв приïздитимуть до тебе учнi,— казав далi Феоген.— Вони понесуть твою славу в найдальшi кутки землi. Зерна твоïх слiв проростуть на всiх ланах. — А якоï науки я мав би ïх учити? — тихо запитав Сократ... — Ну, як любите це море, це сонце...— повiв рукою до вiкна. — Але ж це буде ваше сонце, ваше море,— так само тихо сказав фiлософ,— себто це буде не моя наука, а ваша. I ваша любов. — I наше, й твоє... — У кожного своє море, своє сонце. Так само, як серце, як думка. А то вже буде ваша думка. Та, котра потрiбна вам. — Вам, нам.— Чорний крук роздратування закружляв над Феогеновим серцем, черкнув крилом.— А хiба ми — це не ти? Сократ похитав головою. Крук сiв, випустив кiгтi. — А хiба наша держава — не твоя? Хiба ти не мусиш дбати про неï так само, як ми? Сократ знову похитав головою. Крук ударив дзьобом, раз, удруге, втретє. — I хiба наша демократiя не одна для всiх. Тiльки однi боронять, а iншi гублять ïï. Забирають у неï захисникiв, воïнiв. Обсновують ïх липкими словами софiзмiв, затуманюють голови й розгартовують душi. Нас губиш ти, Сократе. Насамперед ти. Фiлософ сидiв, як i перше, склавши руки на грудях. Жоден м'яз, жодна жилка не тiпнулись у нього на обличчi. — Так, ось ми вже й маємо звинувачення проти Сократа,— мовив.— Що ж, давайте розглянемо його. Але спочатку скажи, Феогене, хто ж згубив демократiю? Не сьогоднi ж вона пiдупала? Я сам захищав ïï мечем, вже недужу й хирляву. — Ну вороги...— розгублено розвiв руками стратег. — Ти ж допiру сказав, що вороги тiльки скористалися нашою слабкiстю. Ми не доглянули ïï ще в колисцi. Й загубили ïï. I вiдаєш чому? Бо ми — демократи для себе. Спочатку садовили сад для всiх. А потiм там сiла купка людей i не пустила iнших. — Неправда,— заперечив Феоген.— У нас кожен має в зiбраннi голос. Сократ, либонь за звичкою, креслив пальцем на дошцi невидимi кола. Його не збурили, не вивели з рiвноваги Фе-огеновi слова. Вiн вiв бесiду, дбаючи лише про одне, щоб спiвбесiдник правильно зрозумiв його. Страх i жадоба, палкiсть бажань i отрута непевностi — вiн уже давно позбувся ïх. Суєтнiсть свiту стояла за його плечима, вiн осягав ïï розумом, а не серцем. — Має голос, а не владу,— сказав вiн.— Справдi, хто править у нас? Ви — стратеги, оратори-демагоги, котрi провадять через збори своï псефiзми. Себто правлять тi, хто багатший i спритнiший. Так повелося. — Дивно слухати твоï слова,— сказав Феоген.— За тобою виходить, буцiм нашу державу зачинали не мудрi люди. Чи, може, менi одiбрало пам'ять? Може, й справдi ми не мали Перiкла, не мали золотого вiку? Густий вечiрнiй промiнь падав iз вiкна Сократовi на голову. Освiтлював голову, а все тiло тонуло в сiрих номерках, вiд того здавалось, що велика, з вiдстовбурченими вухами голова живе осiбно од тiла. А може, здавалось не вiд того чи й зовсiм не здавалося. Сократовi пальцi тепер уже перебирали звичайний ремiнець, нога шамкала потертою сандалiєю, а голова думала щось своє, далеке од життєвого дрiб'язку. На мить Феогеновi стало моторошно. Вiн вiдчув, як його власна голова стиснулась, а вiдтак стиснулась, поменшала й думка, i вiра. Сократова голова пожувала товстими губами, посмiхнулася. — Але хiба не вiд тих днiв i почалися нашi злигоднi! Всiвеликi, навiть наймудрiшi, не так дають, як забирають. Вони плодять замiри, як кiшка кошенят, i сподiваються, що з тих кошенят виростуть леви. Перiкл возвеличив державу й воднораз прирiк на загибель. Бо пiдносив ïï власною волею, забираючи волю у всiх. Запала важка мовчанка. Вони обоє почували ïï, як дволезого меча з одбитим держаком. Хтось мусив пiднiмати меча першим. Пiдняв Феоген: — Чому ж, коли так, не прагнеш перемiнити все на краще? Чому мовчиш на народних зборах, чому не хочеш бодай мiзинцем торкнутися до державного керма? — А хiба те можливо,— мовив Сократ.— Коли жоден iз нас не вмiє кермувати своєю душею.— Сказав це так щиро, майже наïвно, як може сказати лише переконана в своïй правотi дитина. I було видно, що вiн не цiнує сам себе, не втiшається власними словами. Йому хочеться, щоб у нього в душi панувала гармонiя, а ïï немає. Феоген дивився на фiлософа й знову бачив тiльки його голову. Вона все бiльшала й бiльшала, накочувалась на стратега, загрожуючи розчавити. Феоген вiдчував це мозком i тiлом. — Що ж хочеш ти? — запитав тихо.— Що шукаєш? — Я не хочу нiчого,— сказав Сократ.— Я тiльки хочу знати, хто я, хто ти, хто ми всi. Я хочу пiзнати це — навчитися володiти своïм духом, своïм розумом. Хочу пiзнати iстину. Iстину життя людського. Нехай кожен iз нас пiзнає себе. Спробує затоптати в собi зло. Нехай не намагається нав'язати себе. Нехай один розум не одягає кайдани на iнший. Бо, може, вiн малiший i дрiбнiший. Нехай вони сукупно помислять. Сократовi слова котилися, як важкi кам'янi колеса. Принаймнi так почував ïх стратег. I вже не намагався зупиняти. Дивився Сократовi в очi й бачив, що тi слова породженi його вiрою, його серцем, його думками. Червоним спалахом стратеговi сяйнуло на мить, що, може, й думки тi бiльшi за самого Сократа, за його життя. Але вiн одразу ж затоптав той вогник. Що вiд того йому, Феогеновi? Що вiд того афiнянам? Коли доля ïхнього мiста поставлена на вiстря меча. Стратег ятрився злiстю, ледь стримував себе. Важкi й богопротивнi Сократовi слова. Тiльки в них, у ïхнiй державi кожному вiльно промовляти те, що йому наснує хворобливий мозок. У будь-якiй iншiй краïнi тi слова запхнули б назад у пельку мечем. Але Сократ не може поцiнувати навiть того. Одначе Феоген мусить скiнчити словесне коло спокiйно, як i почав. Дивно й смiшно було б, якби вiн кинув на списи чужих глузiв свiй смiх. Силою волi стиснув своï чуття. — Щоб шукати iстину, треба спочатку мати тихий куток,— мовив чи то собi, чи мовчазним слухачам.— Навiть твоï злi слова захищає наш меч. Отож i виходить, що перше, нiж володiти духом, треба навчитися володiти мечем. — Нашi думки розбiгаються в дрiбному,— почухав кiнчик носа Сократ.— Я б тiльки переставив одне за одне: перш нiж взяти в руки меча, треба подумати, чи треба його брати. — Якщо дуже довго думати, ворог встигне вiдрубати думки разом iз головою. Це були останнi слова, котрi сказав стратег. Вони пролунали як докiр i як пересторога воднораз. Пересторога, на котру, проте, Сократ нiтрiшки не зважив. Бо сказав друзям, що коли б iшлося про його власну голову, то тут не було б великоï втрати. Вiн кпинив над собою, власною потворнiстю i ще над чимось, чого стратег уже не вловив. I не став слухати далi. Вiн пiдвiвся й попрощався. Iшов вулицею, ступав важко, неначе нiс жорновий камiнь. Ледве чутно ступала позаду луна, принишкла й стривожена. I стояв мовчазно бiля своïх ворiт поет Анiт, скорботними очима дивився вслiд стратеговi. ...Наступного ранку чорними лебедями розлетiлися по мiсту тривожнi вiстi. Падали на пласкi покрiвлi, де зустрiчали сонце афiняни, зривалися й мчали далi, важко метляючи покалiченими крилами: поет Анiт виставив у портику архонта звинувачення проти Сократа. 1 Афiнський демос на той час остаточно зубожiв. Громадяни, котрi засiдали в судi (гелiасти), а також члени ради п'ятисот, основного виконавчого органу народних зборiв, отримували в день по три оболи. 2 Юнаки вiсiмнадцяти рокiв, котрi щойно скiнчили палестру — школу. 3 Радуйся! 4 Пельтаст — напiвлегкий пiхотинець, що мав на озброєннi круглий щит. Стрiча друга Сократ ще живий Тiмасiй дивився на втомлене море, дивився й не бачив його. Хвилi байдуже бiгли на берег — не наздоганяли, не пiдгонили одна одну, тихi й покiрнi, зморено засинали на теплiм пiску. Народженi для бiгу, бiгли, аби померти. Тiмасiй сидiв на пласкому нiздрюватому каменi, позаду круглiли ще каменi — великi, облизанi солоними губами моря, сiрi й лискучi, вони скидалися на черепи облисiлих ЦИКЛОПIÏ. Л може, й справдi ïх навергав з гори розгнiваний ЦИМ ПОПI Незабаром сюди май прийти учитель. О такiй порi ясноï днини вiн приходить до моря. I море, i вчитель — вони обоє як дiти. Тiмасiй якось бачив ïх на самотi. Вони КПННЯТЬ одне з одного i думають про щось одне, в обох пласка застигла вiчнiсть i струменить така мiнливiсть, яких ГОДI побачити ще десь. Ото улюблений камiнь учителя. Либонь, сьогоднi вiн востаннє розстелить на ньому хiтон. Та думка струснула Тiмасiєм, як вихор самотнiм деревцем. Адже так. Завтра має звершитись суд над фiлософом. I сьогоднi тут зберуться Сократовi друзi, аби хоч якось забiгти наперед долi. Аби затримати вчителя в своïх обiймах, застерегти од непокiрних слiв. Це Крiтiй покликав Тiмасiя. Вiн вiдає, як теплiє вчитель серцем до хлопця. Тiмасiю самому вдивовижу, за вiщо його так любить учитель. За те, що нiколи не лукавив перед ним. За дитинну наïвнiсть, за всi отi упертi чому, навiщо. За щиру вiдданiсть. Сливе, Тiмасiєве слово, Тiмасiєве прохання могло б сколихнути вчителеву душу. Вiн мусить просити... Мусить сказати вчителевi. Плакала Тiмасiєва душа, сльози незримо падали в море, виповнювали його. I ось воно вже лизнуло Тiмасiєвi сандалiï, посунуло по каменi, вода пiнилася, лизала колiна, груди, обiйняла за шию — i враз сховала з головою. Тiмасiй розплющив очi, одiгнав видиво. Повiв рукою, й груди йому знову пропекла схована в складцi гiматiя гiлка лавра. ïï принесла рабиня Iно. Лаврова гiлка, перевита бiлою стрiчкою, то знак навiчного прощання, останнього привiту. Сьогоднi ще можна втопити гiлочку в морi. Iно востаннє прийде до Дикого струмка. Тiмасiй дивився на море й бачив маленьку тендiтну постать на березi струмка. Вона бринить помiж нiжних пальчикiв, вода гойдає таке миле й дороге личко. Вiтер ворушить квiти в темнiй хвилi волосся. I сама вона на зеленiм березi неначе бiла квiтка. Бiла квiтка прощання. Завтра вона вiддасть весiльний вiнок Фелiю, найкращому воïну прикордонноï сторожi. Крикнула над морем чайка, й крикнула Тiмасiєва душа. На одну мить там стало так порожньо, так зловiсно, аж чорна хвиля потьмарила Тiмасiєвi свiдомiсть. Йому здалося, нiби серце провалюється кудись i його немога стримати. О, який вiн нещасний! Який стражденний! Так, завтрашнiй день накриє довiчною тiнню всi прийдешнi днi. А може... Може, в нього якось удасться повернутись. Адже те — не вмирає. Адже попереду ще багато-багато днiв. I знову скрикнуло серце. I загойдалося мiж двох берегiв, мов у домовинi, печальне личко Iно. Вона буде нещасна весь вiк... Вiддана iншому, вона може вмерти з розпуки. Море було безбарвне, аж чорне. Хвиля бiгла за хвилею, але Тiмасiй не бачив ïх. Вiн важко пiдвiвся з каменя й повiльно пiтон стежкою вгору. Та стежка вела до Дикого струмка. Стежка падала крутою петлею, бралася вгору, а Тiмасiєва тiнь вертала назад, до каменiв на березi моря. Вона торувала шлях, вона знала, що оце сходження на гору — тiльки мить, що ïï господар вертатиметься сюди знову й знову, до останнього свого дня, до останнього кроку. Мить одiрвалась од вiчностi. Феоген сидiв, сховавши обличчя в долонях. Стратег не чув людей, котрi гомонiли довкола, не бачив того, що чинилось на вiдгородженiм мотузком теренi. Збирав докупи слова, як збирає воïн на мiсцi побоïща мечi й списи, дротики та стрiли, мислено оглядав поле бою. Стратег i сам не знав, хто вiн, переможець чи переможений у тiй битвi на агорi, котра розпочалась ранком i триває до цього часу. I взагалi чи є тут переможцi. Якщо є, то хто вони? П'ятсот гелiастiв1 у пурпурових мантiях, Мелет i Анiт, котрi кидали викуванi в чужих кузнях словеснi дротики, чи Сократ, який днтинно-наïвно i водночас сардонiчно складав собi тi дротики до нiг. Сократ не захищався, вiн просто розмовляв iз громадянами, як робив те кожного дня в цирульнях, на агорi, в гiмнасiях i на вулицях. Розмовляв з ними, немов з нерозумними дiтьми. Соромив 1 кпинив iз них. I цим доконечно розгнiвив гелiастiв, вони визнали його винуватим. Тiльки кiлька голосiв переважили чорну шальку. Феоген знав, що вiн, либонь, мiг утримати ïï. Вийти свiдком. Не для того вiн кинув мiру на шальку. Мiру, котра володiє свiтом. Та мiра — Страх. Вона рiвна людському життю. Нi — бiльша за нього. Сократ це розумiє. Не може не розумiти. На другiй шальцi — його життя. А на цiй — Страх. Вiн сурмить у мiднi сурми, вимахує червоними мантiями, бряжчить череп'ям у високих амфорах. Вiн наказує, вiн велить: схилися, скорися, i я поверну тобi назад i небо, й сонце, i море, i солодкий сiк винограду. Бачиш, вони в моïй руцi. Не скоришся, я натисну ледь-ледь... У Феогенових вухах — хрускiт череп'я. Вiн прислухався. Нi, то дзвенiли кинутi Сократом слова. На кожне Сократове слово майдан зiтхав тисячогрудо, молодi люди вiтали свого вчителя й просили його, аби вiн рятувався. Феоген подумав, що вони вимолюють у богiв власну за загибель. Древнi й гуманнi афiнськi закони. Вже визнаний винуватим у непокорi богам, у розбещеннi молодi, Сократ сам нiш просити собi покарання. Викуп, вигнання чи смерть. Агора завмерла, чекала. Сократ почав промовляти знову. Феоген розтулив пальцi. Але голови не пiдводив. Вiн знав, що скаже Сократ. Вiн боявся цих слiв. Простих, буденних слiв, мовлених старечими вустами. Кинутi пiд ноги афiнянам, вони не вмруть. Вони матимуть силу бiльшу, анiж коли б ïх мовив Дельфiйський оракул. Бо Дельфiйський оракул вiчно живий. Чи — вiчно мертвий. А Сократ — живий i мертвий водночас. Звичайнi, буденнi слова зiйдуть ось на оцьому каменi. Вони заколосяться десь там, за невидимим пругом, за поховальною стелою Сократа. Живи, Сократе. Вимолюй собi життя, впивайся голубим небом i терпким вином. Живи в злагодi з Страхом. Не кажи оцих слiв. Живи, Сократе,— вже шепотiв стратег. А Сократ говорив... ...Я не боюся смертi, афiняни. Я не тiкав од неï в бою i не втечу зараз. I коли б ви сказали: ми вiдпустимо тебе, тiльки йди й мовчи, я б не послухався вас. Я не маю на вас зла. Ви хочете вчинити добро, хоч чините зло. Прагнення до добра живе в кожнiй людинi. Коли ж вона робить зло, то тiльки тому, що не знає, що таке добро. Я прощаю вам, афiняни. Ще раз кажу, що не боюся смертi. Бо коли б я забоявся, я вбив би себе ще до того, як зiйшов на цей помiст. Мудрiсть i хоробрiсть — двi людськi доблестi. Хоробрiсть не завжди мудра, а мудрiсть не завжди хоробра. Я знаю це. I я не дам переважити жоднiй. Анiт, ти запитуєш мене, чим я мудрiший за iнших? Я вiдповiм. Коли я чогось не знаю, то просто не знаю, а не напускаю ману, буцiм не бажаю комусь показати iстину. Я знаю справдi дуже мало. Та хочу знати багато. Ось в тiм i є моя вина. А що ми, власне, без знань? Нiщо. Де ж шлях до них? У пошуках iстини. У пошуках правдивих, а не обманних. Кожному треба знайти свою iстину. Не бути рабом чужих iстин. Мабуть, це шкiдлива наука, за неï ви й звинуватили мене. Але так повелiли людям боги: шукати, щоб навчитись володiти собою, державою, свiтом. Ставати кращими. Тодi держава ростиме з нами. А хто ж винуватий у тому, що вона дрiбнiє? Всi ми. А найбiльше тi, кого ви трохи не прирiвняли до богiв. Скажiть, афiняни, чи не дивно було б вам, коли б я пас отару i в нiй ставало все менше й менше овечок, а мене називали гарним пастухом. Саме так i є в нас. Ви хочете, щоб я, маючи очi, не бачив того? Ви кажете: заплющ очi, сядь у своєму дворику, споживай вино та фiги, й ти довiку будеш нашим другом. А нащо менi, скажiть, такi друзi? Нащо людям дешевi речi? Зашерхлу тишу майдану розiтнув грiм. Стугонiли сандалiï, мелькали кулаки, на помiст падала злива важких, як камiння з пращ, слiв. I над усiм тим — над гуркотом, криком, погрозами, над хвилями гнiву й проклять, над вiтальними вигуками — незрушне сардонiчне обличчя Сократа. Здавалося, вiн не чув нiчого. А може, не чув I справдi. Вiн дивився поверх голiв на далекi скелi Лаврiя, червонi й сумнi, похмурi й зловiснi, як присуд долi. Либонь, вони почервонiли од кровi тих, кого загнали в ïхнi пiдземелля. А на другому кiнцi майдану так само мовчазно стояв афiнський стратег Феоген. Вiн теж дивився на скелi Лаврiя, вони йому видавались чорними. 1 Суддiв. Стрiча третя, остання Сократ ще живий... Служник Одинадцяти хотiв зазирнути в обличчя, але Феоген затулився складкою хiтона, тицьнув стражниковi в холодний кулак монету. Служник розтулив пожадливi пальцi, золото зблиснуло проти мiсяця хижим оком. Не оглядаючись, Феоген кинув ще одну монету просто пiд ноги служнику Одинадцяти, махнув рукою. Той пiдняв грошi, пiшов за рiг будинку. Феоген пригнув голову, ступив, немов у чорну могилу, в темну кам'яницю. Його не покидала певнiсть, що Сократ не спить... Зачинив за собою дверi, перерубав мiсячний промiнь, котрий метнувся слiдом. Повiтря в кам'яницi було важке. Застояне, одвiчне повiтря тюрем на землi. — Хайре,— мовив тихо стратег, намацуючи рукою стiну. Кам'яниця нiмувала. Стратег вiдчув, як темрява нiби обплутує, запавутинює його. Йому навiть здалося, що по спинi й справдi бiжать маленькi липкi павучки з колючими лапками. I хоч вiдав: йому тут нiчого не загрожує, ця домовина — не для нього, однак страх налiг на душу. На хвилю Феогеновi чомусь здалося, що це не вiн стоïть у домовинi, а хтось iнший, вiн вiдчув дивну двоïстiсть душi й тiла I вiд того йому стало ще страшнiше. Ще мить, ще крап. нiмого мороку — i вiн би, мабуть, кинувся прiч. Але його зупинив голос: — Не маю чому радуватись, Феогене. Ти прийшов до мене не з доброю вiстю й не з добрими замiрами. Одначе сiдай. Ослiн — бiля твоïх нiг. Стратег навпомацки опустився на вичовгане в'язнями до слизькоï холодностi дерево. Щоб не дати темрявi знову спеленати себе, поспiшив кинути слова: — Я не зичу тобi зла, Сократе. — Я знаю,— спокiйно мовив фiлософ. Вiн ворухнувся, й пiд ним заскрипiв тапчан. Феоген не побачив, а лише вгадав, що Сократ сидить, звiсивши з тапчана ноги. — Я не хочу твоєï смертi,— i далi прорубував у пiтьмi лази. — Вiрю. Але ти хочеш убити бiльше, нiж мене. Феоген здригнувся. Йому здалося, що останнi слова проказала не людина, а мертва луна. I гаряче натхнення, вiща самопожертва, котрi панували ним, коли йшов сюди, враз згасли. Так буває в грозу, коли блискавиця влучає в багаття. Жарини все ще перекочувались по дну душi, але ïх замiтав попiл сумнiвiв. — Хiба те смертне? — швидше запитав, анiж ствердив. — Смертне все. I тiло, й дух, i думки. Тi слона знову засвiтили кiлька жарин. Стратег ПОСПIШНI роздмухати ïх. — Смертне тiло може завжди народжувати смертнi думки. Ти знову сказав правду, Сократе. Тож нехай воно породжує ïх. Я принiс двi звiстки: чорну й бiлу. Мiй дозорець сьогоднi бачив високi вiтрила. Я послав його сторожувати далеко в море. Корабель вертається з Делiï 1. Але того ще нiхто не знає. I свiтла звiстка: в Пiреï стоïть опоряджений вiтрильник. Вiн твiй i повезе тебе, куди забажаєш. I десять талантiв2, котрi знайдеш у бочцi пiд палубою,— твоï. Ти розминешся зi смертю, Сократе. То таки правда — золото володiє свiтом. З ним ти проживеш щасливо скрiзь. Темрява вiдгукнулась смiхом, схожим на брязкiт пощерблених мечiв. Брязкiт падав згори, з бокiв, котився пiд ноги, аж Феоген мимоволi зiщулився на ослонi. — Хочеш, Феогене, купити за золото мою душу й виставити ïï перед людськi очi, неначе подiрявленого щита, хочеш купити моï думки, щоб зробити рабами й кинути конати в пiдземелля. Але вони — не раби. Лови ïх, наздоганяй якими хочеш кiньми. Я — у в'язницi, а вони — на волi. I будуть вiльнi вiчно. В мовчанцi, котра впала по тому, було чути, як скрапує в безвiсть життя. Тиша шерхла, гусла, вона ось-ось мала скрижанiти зовсiм, але ïï знову надколов Сократiв голос: — Я зайшов сюди безвинний, а вийшов би винуватий. Але не тiльки тому лишаюся тут. Ти знаєш, Феогене, чому. Знаєш один на все мiсто. Завтра я вип'ю цикуту. Це не важка смерть. Ти прагнув бiльшоï. Ти теж убивця, Феогене. Стратег сидiв пришпилений словами до стiни, немов вiстрями стрiл. Кров прилляла йому до обличчя. Серце било лунко, так лунко, що тi удари, либонь, чув навiть вартовий за дверима. Це був розгром. I розпука, й страх. Це було гiрше за те, коли б вiн, втративши вiйсько, втiк з поля бою. Тримаючись за слизьку стiну, звiвся з ослона. Тiло стало важким i безвольним, мовби не його. I так само важко, безвольно повзли думки, повзли й вмирали бiля порога пам'ятi. Цiєï хвилини вона жила сама, завертала втрачене, посилала його вперед. — Нас розсудить вiчнiсть,— сказала вона стратеговими вустами. — Ти думаєш, вона збереже твоє iм'я? — запитав Сократ. — Знаю, що не збереже. Я маю на метi iнше, те, що стоïть за мною. — Його нема. Воно вмирає тоï ж митi, в яку народжується,— сказав Сократ. — Ти знаєш це. Над морем мрiли бiлi вiтрила. Бiлi й сумнi, мов саван. Служник Одинадцяти давив цикуту, поглядав на море, на мiсто. Дромосом — широкою, мощеною камiнними плитами вулицею — до порту котився натовп. Майорiли шовковi хустки, юнаки пiдносили над головами великi гiрлянди квiтiв. Попереду йшли архонти, члени ради п'ятисот — найповажнiшi люди мiста. Натовп сколихнувся, зупинився. Служниковi Одинадцяти, котрий видивлявся отруту на свiтло, здалеку здалося, нiби натовп наштовхнувся на невидиму перепону. А на вулицi — справжнє стовписько. Заднi напирали на переднiх, спиналися навшпиньки, намагаючись заглянути через голови. Здивованi афiняни прицокували язиками, переглядалися, вказували пальцями на високi, кованi мiддю дверi стратега Феогена. На дверях висiв великий посрiблений щит, а на ньому, навхрест, широкий меч I спис. Я зробив для громадян усе, що мiг. Я пiшов на довiчний спочинок. Довго-довго стояли незрушно афiняни. Вже корабель ввiйшов у порт, вже впали бiлi вiтрила, але нiхто й не думав рушати з мiсця. Поволi вщух гомiн, люди розмовляли пошепки, намагаючись розгадати трагiчну загадку найкращого афiнського стратега. З ким бився Феоген? У мiсяць повного спокою, в днi мирних Делiйських свят. Кому програв останню битву? Перед ким склав зброю? Що вiщує все це ïм, людям? Холодний сiк цикути повiльно розтiкався по Сократових жилах. Сократ ще живий.
СМЕРТЬ СОКРАТА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация